Трохи про “слов’янистику” радянського зразка
До того, як по справжньому захопитись роботою з родовими системами, я вважала приблизно так: “Ну те, що росія стягла наші прадавні часи у свою історію факт зрозумілий, але нехай, бо у нас є виключно наше і більше наближене до нас – наша унікальна козаччина. Ба більше, що сам термін “слов’яни” з часом набув радянського наративу “братья-славянє” й швидше кайданками став, ніж точкою сили”.
Але десь у 2017-році я допетрала ось що:
- для наших родових систем важлива сива давнина, відповідно все своє гребемо собі, бо воно наше
- твердження про те, що глибина родової системи, на яку ми маємо вплив – 7 поколінь, я відчуваю як неправду. Думаю в цьому твердженні ноги ростуть від тог, що здебільшого всі курси/практики стартували як і вся перекладена езотерика з росії, а як “русским” можна зайти глибше семи поколінь, що б не втрапити в той факт, що вони московити?)
летять у Вирій журавлі…
Вирій – слов’янський (східних слов’ян) рай
Ми ж маємо ту сиву давнину, зберігаємо у своїй мові та звичаях свої прадавні часи, вірування, навіть якщо не пам’ятаємо первісне значення слів та сенсу якихось дій. Дивіться, у вас в осени птиці летять у вирій. Ми звикли вважати, що вирій – то теплі краї. Так, але))
“Вирій” – це назва нашого світового дерева.
Саме такого, яке у Північній Традиції зветься Іґґдрасілль.
Сад же Вирію – це те, що християни згодом назвуть “Рай”.
Таких прикладів зберігання, начебто забутого дуже багато.
Ось за легендами трішки про Вирій-сад:
На початку світу ключами від Вирію володів Ворон. Але його гучне каркання турбувало душі померлих і лякало чарівних птахів, які мешкають на гілках райського дерева. Тоді Сварог наказав Ворону віддати ключі Ластівці.
Ворон не наважився не послухатися Верховного Бога, але один ключик від потайних дверцят залишив собі. Ластівка почала його соромити, і тоді він зі злості видер, у неї кілька пір’їн з хвоста. З того часу хвіст у ластівки роздвоєний.
Провідавши про бешкет воронів, Сварог настільки розсердився, що прирік усе вороняче плем’я клювати до кінця століть мертвечину. Ворон же так і не віддав ластівці ключа — їм він іноді відмикає потаємні дверцята, коли його побратими-ворони прилітають до Вирію за живою та мертвою водою.
Світле небесне царство знаходиться по той бік хмар, а може, це тепла країна, що лежить далеко на сході, біля самого моря, там вічне літо, і це сонячна країна.
Там росте світове дерево – Вирій, біля вершини якого мешкали птахи та душі померлих.
На цьому дереві визрівають молодильні яблука. У Вирії, біля криниць, знаходяться місця, приготовані для майбутнього життя добрих людей. Це джерела з чистою водою — живою та мертвою, при яких ростуть пахучі квіти та солодко співають птахи.
Праведних чекає в Вирії таке невимовне блаженство, що час для них ніби перестане існувати. Цілий рік пролетить як єдина невловна мить, а триста років здадуться лише трьома щасливими, солодкими хвилинами… Але насправді — це лише очікування нового народження, адже з Вирію лелеки приносять немовлят, наділених душами людей, які раніше існували. Так вони знаходять нове життя в новому вигляді й з новою долею.
Вирій-птиці (так називали перших весняних птахів, зазвичай жайворонків)
на своїх крилах несуть весну з райських садів. Саме птахів знаходяться ключі від неба; відлітаючи на зиму, вони замикають небеса і забирають ключі з собою, а повертаючись навесні, відкривають, і тоді відчиняються небесні життєдайні джерела. Серед зберігачів називалися ластівка, зозуля, а іноді й сам Перун, який, прокидаючись із прильотом птахів, своїми блискавичними золотими ключами відкриває небо і зводить на землю життєдайний дощ….”
Пам’ятаєте наші прикмети, що птиця б’ється у хату, то може звістка про смерть? – Правда, схоже на нагадування про сади вирію, до яких ключ у птахів був?)
А наше пестливе “пташка моя” – може бути що то тому, що разом з коханою людиною мов спів чарівної птахи з Вирію чуєш?)
А “моє пташенятко” до немовляти чи не нагадування про Вирій, з якого нам лелеки дітей приносять?)
Загалом, якщо почитати слов’янських легенд, то цікавого-прадавнього в наших мов би сучасних звичках та правилах багатенько знайти можна))
Хоча, тут варто зазначити що письмові джерела це здебільшого таки:
- “переписанки” – наслідок намагання підлаштувати нашу історію під фундамент історії вигадки Перта Першого – росії,
- християнізовані записи (коли історії та легенди записували тутешні монахи)
- “відновленні” – по суті записані за результатами досліджень інших традицій(тих, що зберегли письмові першоджерела) – тут я маю на увазі знамениту “Велесову книгу”, яка вважається зараз альфою та омегою сучасних язичників-слов’ян. ЇЇ часто намагаються видати за першоджерело, а при цьому була написана за результатами досліджень Юрієм Миролюбовим* та почалась частинами публікуватись з 1957 року. Тобто Явь, Правь, Навь… опис пантеону богів та їх ієрархія – все це знання, до яких багато питань.
*До речі, Юрій Петрович Миролюбов народився у нашому Бахмуті в родині священника, здобував освіту у Варшавському та Київських університетах, Київській політехніці, служив у збройних силах Центральної Ради – дуже цікава особистість. Ось тут коротко у Wiki можна прочитати
Вальгалла – Зала загиблих
В очікуванні битви
