З вами траплялись тригерні ситуації, які запускають процес і роблять його щось на зразок самозбуваючогося пророцтва? Зі мною – так! І результатом однієї з них, через майже 8 місяців після події, є цей допис.
Все почалось з історії про жовтий шкільний автобус.
В той день у Гданську волонтери – вихователі польських дитячих садочків організували для українських дітей вікенд-знайомство, аби розпочати соціальну адаптацію. Наше завдання було допомагати комунікувати українським дітям з польськими вихователями.
Серед дітлахів був поламаний хлопчик. Його відразу було видно на фоні інших діточок, бо їх вивезли до Польщі в перші мало не хвилини з “тихих” місць України, його ж, як з’ясувалось згодом, з тільки що окупованої території й під обстрілами.
Разом з ним були ще мама та бабуся, поламані бабуся і мама поламаної дитини.
Відмовлюсь від подробиць всього дня аби текст не задовгим вийшов, тому ось безпосередньо про автобус. На зустрічі дітей знайомили з назвами кольорів польською – мульти, пісеньки з презентаціями, кольорові папір та олівці, аби виконувати ігрові завдання. Одне з них – зробити аплікацію. Потрібно було вирізати з жовтого паперу автобус і приклеїти його на аркуш А4. Всі діти легко впорались з завданням, хлопчик відмовився. Просто стояв, опустивши руки та мотав головою “ні, не буду”.
Ми трошки побалакали з ним і таки зробили ту аплікацію, але вона була особливою: автобус був не пласким, а коробочкою, з відміченими вікнами та дверми. Дитина відмовлялась робити пласку аплікацію, бо в такий “автобус не влізуть люди, лишаться на місті і їх повбиває” – Просто їх евакуйовували на жовтому шкільному автобусі й спаслись тільки ті, хто вліз в той автобус.
Наскільки це може бути руйнівним, можна легко зрозуміти,
уважно придивившись до старших людей у наших родинах.
Мої батьки обоє – діти війни. Батько 1939 року, покійна мама – 1942. Історія батька – історія лайтова, мамина – на максималках при тому, що ніхто в повоєнному житті радянського союзу навіть думки не мав якось то вирішувати. Та й радянська психіатрія, вона ж більш каральною була, ніж терапевтичною, а про психологію… – та слова такого по суті не знали!
За підсумками ж ми бачимо такі різні наслідки у форматі “якість життя” людей постсовка(особливо росії) і людей решти Європи.
Якщо ми хочемо на виході з цієї війни отримати результати, схожі до Європейських, не стати драконом, маємо вже зараз думати як нам далі. І по відчуттю тут добре було б не розраховувати виключно на професійні психологію та психіатрію. Варто кожному в певному мінімумі мати знання та вміння типу “такмеду” – першої “домедично-психологічної” допомоги.
Я після того жовтого автобуса довго думала що і як робити,
бо нашим самим слабким місцем будуть саме ось ці “ще маленькі” діти.
Вони все відчувають, травмуються, але замалі, аби зрозуміти, що потрібна допомога і звернутись по неї. А бабусі/мами можуть виявитись самі дітьми “дітей війни” – надламані ще попередньою війною через батьків, добиті вже цією і тому не здатні побачити ступінь травмованості вже власної дитини.
Що робити з такими дітьми? – Я додумалась лише до того, що допомогти оговтатись їх дорослим, “дітям дітей війни”, аби розірвати те колесо “повоєнних дітей” останнього півтора століття нашої історії.
Власне, все мої дії зараз відносно сайту та в соцмережах про те, щоб створити майданчик, де можна буде розповісти про якісь базові речі, які допоможуть впоратись з собою та своєю стабільністю і тим, як мінімум, допомогти іншим.
Для себе я нічого нового в механізмах не бачу – вся та ж сама робота з глибинною пам’яттю в трьох напрямках, тільки з іншим акцентом + іншою формою. Особисті консультації – це максимум 4 якісних консультації в тиждень. Якщо казати про людей, то це менше, бо кожен клієнт – це мінімум три консультації, тож за два місяці це десь 6-8 людей. Мало, дуже мало для повоєнної України навіть з врахуванням, що будуть працювати психологи, психіатри, священники, ще купа людей допоміжних професій, бо для кожної людини треба буде шукати свій ключ. Тому я думаю про курси з ростом їх до школи.
І ще, це не про месіанство – про один з варіантів змін життя людини на краще. Мені цей варіант допоміг. Я знаю як і чому, можу розказати та навчити. Комусь така система підійде, комусь – ні. Тут кількість не самоціль. Ціль – познайомити з однією з можливостей відновити себе після війни.
Тому, я буду вдячна вам за поширення матеріалів та лайки – якщо для вас щось тут цікаво та корисно, то точно є той, кому також))
З повагою, Ярослава!
